WikiSort.ru - Не сортированное

ПОИСК ПО САЙТУ | о проекте
Анатолий Николаевич Колодный
Колодний Анатолій Миколайович
Дата рождения 3 января 1937(1937-01-03) (82 года)
Место рождения
Страна
Научная сфера религиоведение
Место работы Одесский государственный университет(1960—1964)
Черновицкий государственный универиситет (1964—1976)
Житомирский государственный педагогический институт (1976—1981)
Институт философии АН УССР (НАН Украины)
(с 1981)
Национальный университет «Киево-Могилянская академия» (1992—2005), Киевский национальный университет им. Т. Г. Шевченко (2000—2004)
Хмельницкий университет права и управления (с 1992)
Херсонский государственный университет (с 1992)
Альма-матер Киевский государственный университет им. Т. Г. Шевченко
Учёная степень доктор философских наук
Учёное звание профессор
Научный руководитель Е. К. Дулуман[1]
В. К. Танчер[2]
Известен как религиовед, один из основателей современного украинского академического религиоведения, специалист по общим проблемам философии, социологии, истории и историософии религии, религиозной свободы, государственно-церковных отношений, истории украинской духовности, религиозной и религиоведческой мысли
Награды и премии Заслуженный деятель науки и техники Украины
Сайт kolodnyj2009.wordpress.com

Анато́лий Никола́евич Коло́дный (укр. Анатолій Миколайович Колодний ) (род. 3 января 1937 года, село Софиевка, Черкасской области, СССР) — советский и украинский религиовед. Доктор философских наук, профессор. Заместитель директора-руководитель Отделения религиоведения Института философии им. Сковороды НАН Украины. Президент Украинской ассоциации религиоведов. Заслуженный деятель науки и техники Украины[3][4].

Один из основателей современного украинского академического религиоведения, специалист по общим проблемам философии, социологии, истории и историософии религии, религиозной свободы, государственно-церковных отношений, истории украинской духовности, религиозной и религиоведческой мысли[3][4].

Биография

Родился 3 января 1937 года в селе Софиевка, Черкасской области[3][4].

В 1945—1947 годах учился в семилетней школе с. Домантово Золотоношского района Черкасской области[3].

В 1947—1952 годах учился в семилетней школе № 2 с. Белозерье Смелянского района Черкасской области[3].

В 1952—1955 годах учился в Дубиевской средней школе Смелянского района[3].

Вначале хотел поступить в военно-морское политическое училище, но не прошёл медицинскую комиссию и тогда же поступил в университет[5].

С 1957 года стал лектором ЛКСМ Украины, а также членом общества «Знание»[6].

В 1960 году окончил отделение философии историко-философского факультета Киевский государственного университет им. Т. Шевченко[3][4].

В 1960—1964 годах работал преподавателем Одесского государственного университета[3][4].

В 1966 году окончил заочную аспирантуру Киевского государственного университета им. Т. Шевченко и защитил диссертацию на соискание учёной степени кандидата философских наук по «Обрядово-бытовая религиозность современного верующего»[3][4].

В 1964—1976 годах был деканом факультета повышения квалификации преподавателей общественных дисциплин, доцентом и заведующим кафедрой философии Черновицкого государственного университета[3][4].

В 1976—1981 годах был доцентом Житомирского государственного педагогического института[3][4].

В 1981—1989 годах — старший научный сотрудник, ведущий научный сотрудник, заведующий сектором Института философии АН УССР;[3][4]

В 1987 году в Институт философии АН УССР защитил диссертацию на соискание учёной степени доктора философских наук по теме «Атеизм как форма мировоззренческого знания и самосознания личности»[3][4].

С 1989 года по настоящее время — заведующий отделом философии религии Института философии АН УССР (НАН Украины)[3][4].

С 1990 года является профессором Института философии АН УССР (НАН Украины)[3][4].

С 1992 года по настоящее время — заместитель директора-руководитель Отделения религиоведения Института философии им. Григория Сковороды НАН Украины[3][4].

С 1992 года по настоящее время — профессор Хмельницкого университета права и управления и Херсонского государственного университета[3][4].

В 1992—2005 годах — профессор Национального университета «Киево-Могилянская академия» создатель новой специализации «Религиоведение», разработчик программ и учебных планов нормативных и специальных курсов по специальности, паспорта учебной и научной специализации по религиоведения, концепции религиоведческого образования на Украине[3][4].

С 1993 года по в настоящее время — президент Украинской ассоциации религиоведов[3][4].

В 2000—2004 годах — профессор Киевского национального университета им. Т. Г. Шевченко[3].

Автор около 1100 публикаций монографий, брошюр, научных сборников, статей, статей-справок и тезисов. Среди них около 20 в различных зарубежных изданиях[3][4].

Под научным руководством А. Н. Колодного защищено более 10 докторских и 45 кандидатских диссертаций посвящённых вопросам религиоведения[4].

Председатель Специализированного учёного совета Д 26.161.03 по защите кандидатских и докторских диссертаций по религиоведению. Работал в составе научно-экспертной комиссии по философии ВАК Украины. Входил в состав различных научно-экспертных комиссий Кабинета министров Украины, Министерства образования Украины, Министерства юстиции Украины, Государственного комитета Украины по делам национальностей и религий, Института стратегических исследований[4].

Член Украинского философского общества[3].

Член Нью-Йоркской академии наук[3].

Член Международной ассоциации религиозной свободы[3].

Член Международной академии свободы религии и вероисповеданий[3].

Семья

  • Отец — Николай Никитич Колодный (1894—1944), попал в плен возле села Домантово. Погиб 10 марта 1944 года. Похоронен в братской могиле в селе Губовка Кировоградской области[7].
  • Мать — Евдокия Афанасьевна Колодная (Боровикова), родилась в многодетной (четырнадцать) семье в селе Белозёрье Черкасской области[8].
  • Брат (по отцу)— Борис Николаевич Колодный (1920-ум. ?), до Великой Отечественной войны работал в Киевском театре русской драмы имени Леси Украинки. Ветеран. После войны стал писателем. В романе «Розы на граните» воссоздал историческую память о Герое Советского Союза В. В. Порике[9].
  • Брат (по отцу)— Виктор Николаевич Колодный (1927—1943), сумел избежать вывоза на работы в Германию, добрался до действующих сил Красной армии и стал разведчиком полка. Погиб в июле 1943 года под Курском. Похоронен в братской могиле в Судже[10].
  • Первая жена — Альда Колодная (Михайлюк) (ум. 1987) — кандидат философских наук. Занималась исследованием наследия А. А. Потебни[11].
  • Вторая жена — Людмила Александровна Филиппович[3], доктор философских наук, профессор, заведующая отделением истории религии и практического религиоведения Института философии им. Григория Сковороды НАН Украины.

Взгляды

В политике ещё с 1960-х годов А. Н. Колодный придерживается крайних украинофильских взглядов, крайне отрицательно относится к Российской империи. В то же время положительно отзывается о ОУН-УПА и гордится полученной от связанной с этой организацией медалью.[12] В религиозных вопросах считает себя атеистом. Христианство в его православном течении считает несущим на себе заметный отпечаток язычества.[13] Также полагает, что православие «мало что дало человеческому развития. Оно примитивизировало христианство, а затем в конечном итоге способствует сейчас, в век научно-технического прогресса, его осекуляризированию. Здравомыслящие люди не могут воспринять оязычненое христианство.» В то же время А. Н. Колодный считает, что протестантизм наоборот «освободил разум людей от его пленения ортодоксальным христианством»[14] Отрицательно относится к УПЦ КП и её главе — Филарету (Денисенко),[15] поскольку считает, что руководство Киевского патриархата не стремится к созданию народной церкви, но в то же время выражает симпатию к УГКЦ.[16], хотя и отмечает, что УПЦ КП, УГКЦ, католики и некоторые протестантские организации «всемерно способствуют духовному возрождению, становлению в Украине национального государства».[17] Также отрицательно относится к Русской православной церкви, которую называет «Московской православной церковью», поскольку считает совершенно неприемлемой идею о Святой Руси и единстве великороссов, малороссов и белорусов как одного народа. А также, что есть малороссы, но нет украинцев.[18] Считает, что следует привлекать к судебной ответственности «тех владык, которые позволяют через свои приходы пропагандировать антиукраинство, сепаратистские идеи, в частности, идеи какой-то Малороссии, которые есть в Одесской епархии УПЦ МП».[17]

В 1990-х годах, несмотря на попытку захвата Собора Святой Софии членами «Белого братства» и последующего намерения ими совершить массовое самосожжение выступил в защиту Марии Цвигун (Мария Дэви Христос), поскольку убеждён, что «Бог один, а конфессия — это лишь избранный тем или иным народом, человеческой общностью, а то и отдельным человеком, специфический путь к нём».[19] Ранее изучал «Белое братство», а Цвигун была у него «дома раз 10».[20] Выступает за свободу выбора религии и поэтому толерантно относится ко всем и утверждает, что никогда не высказывался «негативно по отношению ни к одной из церквей».[20]

Критика

В 2003 году религиовед В. М. Арестов писал:[21]

В советские времена в Украине существовал Межреспубликанский филиал Института научного атеизма (человек 15 работников) и сектор научного атеизма в Институте философии Академии наук (7 человек). Понятно, что эти учреждения при „демократии“ были незамедлительно разогнаны, лучшие специалисты ушли на другую работу, а перевёртыши во главе с бывшим „крупным“ знатоком гуманной сущности атеизма А. Колодным создали отделение религиоведения при НАН Украины, превратив его в подобие какого-то института богословия и возвратив к жизни известное положение Августина: «Наука — служанка богословия», тратя на свои изыскания деньги налогоплательщиков.

В 2011 году журналист Независимого бюро новостей Л. Башкирова отмечала, что Колодный «с научной точки зрения защищает право на существование нетрадиционных религиозных течений, считая, что традиционной церкви необходимо пережить этап обновления, который сейчас и происходит» и что «защищает он и „Посольство“ Аделаджи», считая, что «есть и положительный момент в деятельности „Посольства Божьего“», поскольку «Аделаджа подбирал наркоманов, алкоголиков» в то время, как, по мнению Колодного, общество и традиционная церковь этим не занимаются. И признавая, что Аделаджа «действительно использует психологическое влияние и выводит людей из пьянства и наркомании», считает, что в этом нет ничего плохого.[20]

В 2014 году заместитель главного редактора журнала «Эксперт ЮГ», журналист Н. П. Проценко отмечал, что несмотря на то, что Колодный «считает себя атеистом, но в отношении христианских церквей его симпатии всегда были на стороне протестантизма». В частности в вышедшей в 2007 году книге «Жизнь. Работа. Мысли» Колодный писал, что протестантизм «освободил разум людей от его пленения ортодоксальным христианством». Проценко указывал, что Колодный неоднократно выступал с жёсткой критикой руководства Украинской православной церкви, а также был «против посещения Украины патриархом Московским и Всея Руси Алексием Вторым». Кроме того он отметил, что в 2001 году на учредительной конференции Международной ассоциации религиозной свободы (англ.)русск., которая «имеет штаб квартиру в США и контролируется протестантами», Колодный «заявил, что религиозный опыт независимой Украины можно с гордостью „экспортировать“ в другие страны, например, в Белоруссию, Азербайджан и Туркмению».[22]

Научные труды

Диссертации

  • Колодный А. Н. Обрядово-бытовая религиозность современного верующего: автореф ... дис. кандидат. филос. наук. — К., 1966. — 22 с.
  • Колодный А. Н. Атеизм как форма мировоззренческого знания и самосознания личности.: автореф ... дис. доктора филос. наук. — К., 1987. — 32 с.

Монографии

Статьи

Публицистика

Награды

Примечания

  1. ↑ Колодний, 2007, А тим, хто безпосередньо причетний до формування у мене лекторських здібностей в ті часи, постав Є. К. Дулуман..
  2. ↑ «Викладач-наставник Колодного Володимир Танчер (який, якщо вірити спогадам, навернув його до «релігієзнавства»), досліджував „можливості подолання релігійних пережитків“». — Ярослава Музиченко. Завдання партії — дисертації про атеїзм. // «Україна молода»
  3. 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 Колодний, 2007.
  4. 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 Колодний Анатолій Миколайович Архивная копия от 17 августа 2013 на Wayback Machine // Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського
  5. ↑ Колодний, 2007, На відділення філософії історико-філософського факультету Київського університету ім. Тараса Шевченка я попав у 1955 році випадково. Хотів поступити до Києва у військово-морське політичне училище, але здоров’я підвело (хоч морем марив ще з дитинства, навіть після 7 класу їздив в Одесу поступати в мореходку). Медкомісія військомату забракувала мене..
  6. ↑ Колодний, 2007, Ставши в травні 1957 році лектором ЦК комсомолу України, а водночас і республіканського товариства „Знання”, я в роки студентства об’їхав понад сотню сіл і міст десяти областей республіки, прочитав більше двохсот п’ятидесяти лекцій..
  7. ↑ Колодний, 2007, Батька, Миколу Микитовича Колодного, 1894 року народження, я не знаю, бо ще малим був, коли він пішов, як пише неньо у своєму збереженому мною листі, „громити німчуру”. Попав у полон, втік, йшов до лінії фронту через село Домантово, де залишив нас з мамою на час війни. Як не дивно, але в моїй пам’яті батько залишився таким, що б’є мене за моє знаходження в компанії старших хлопців, які гралися мінами. Така була пам’ятна мною зустріч з ним. Спасибі йому за те, що уберіг цим мене від смерті. Такі „цяцьки” валялися тоді скрізь, багато моїх друзів здобули смерть від їх вибуху під час бавлення ними. Загинув батько 10 березня 1944 року, похований в братській могилі в селі Губівка, що на Кіровоградщині..
  8. ↑ Колодний, 2007, Добре слово хочу сказати тут і про мою маму, Явдокію Опанасівну, 1908 року народження, з багатодітної (чотирнадцять) родини Боровиків села Білозір’я, що на Черкащині. Вона залишилася вдовою в роки воєнного лихоліття з маленьким Толею на руках, без своєї хати, свого обійстя. Бо ж жили ми до війни, перебираючись з села в село, як правило, в казьонній, як казали тоді, квартирі біля лікарні, де батько працював фельдшером. Разом з мамою ми пережили холод, голод, поневіряння по чужих хатах. Виручала невеличка пенсія, яку я одержував за загиблого батька, та корова, яка втекла від „німецького полонення” й обслуговувала своїм молоком майже півсела..
  9. ↑ Колодний, 2007, Пройшов війну і мій найстарший брат по батькові Борис, 1920 року народження, який до війни працював в театрі ім. Лесі Українки в Києві, а по війні залишив ряд написаних ним художніх творів, зокрема роман „Троянди на граніті”. Ним Борис повернув до життя в пам’яті України учасника французького руху опору Героя Радянського Союзу вінничанина Василя Порика. Хвороба серця надто зарано вирвала брата із життя..
  10. ↑ Колодний, 2007, Старший брат по батьку Віктор, 1927 року народження, уникаючи від вивезення на роботи до Німеччини, разом з такими ж хлопцями, як і він, добрався до діючої армії і загинув, як розвідник полку, навіть раніше батька – у липні 1943 року. Вічний упокій знайшов він у курській Суджі. Їздив на його братську могилу. Ім’я Віктора значиться серед полеглих..
  11. ↑ Колодний, 2007, Разом зі мною в групі навчалася і моя майбутня дружина Альда Михайлюк. Побралися ми з нею в лютому 1960 року. Разом поїхали на працю до Одеси. Хоч там вона, маючи філософську освіту, була безробітною. У вузах викладачами суспільних дисциплін тоді могли працювати лише члени КПРС. Я, як активний лектор, попав у ту рознарядку, яку нам дали на курс в 1960 році – лише два місця. Відносини наші були чисті й вірні до її смерті від тяжкої тривалої хвороби в січні 1987 року. Ми взаємно допомагали один одному вчитися, а опісля, після закінчення університету, виробляти педагогічну майстерність, працювати науково. Відзначу, що вона була класним вузівським викладачем. Ще й зараз добрим словом згадують її ті, кому вона читала лекції з історії філософії. Мала феноменальну пам’ять. Кандидатську дисертацію А.Колодна захистила по філософській спадщині О.О.Потебні. Саме завдяки видруку нею разом з І.В. Іваньо двох книг вибраних творів Олександра Потебні (в Москві і в Києві) про нього у нас стали говорити як про видатного мислителя, а не тільки мовознавця..
  12. ↑ Колодний, 2007, Значною мірою саме вона, а також обрядова звичаєвість, сприяла нашому самозбереженню за умов тотального оросіянення, нищення українського духу проклятою мною Російською імперією різних її виявів. Я ненавижу російських колонізаторів, тих, хто приїхавши з чужини і обсівши Україну, нехтує мовою і культурою мого народу. В боротьбі з ними готовий на будь-яку крайність. Тому схвально ставлюся до діяльності ОУН-УПА. Горжусь нагородою Срібним Хрестом Об’єднання бувших вояків. Всеціло підтримую український національно-визвольний і національно-утверджувальний рух..
  13. ↑ Колодний, 2007, Для мене воно тепер постає як охристиянізоване язичництво, бо ж в ньому вшанування Бога в його Трійці підміняють іконо- і мощепоклонінням, поклонінням висвяченим у святі звичайним людям, якимсь святим місцям тощо. Навіть кровавого царя Миколу возвели в святі і тарабанять його портрет-ікону по всій Україні, коли ми вже не належимо до його імперії й імперії інших російських царів і царенят, імперії Путіна. <...>Для мене Православ’я, як я дещо вище зауважував, постає нині як охристиянізоване язичництво і оязничнене християнство..
  14. ↑ Колодний, 2007, Протестантизм розкував розум людини від ув’язнення його ортодоксальним християнством. Православ’я мало що дало людському поступу. Воно примітизувало християнство, а відтак зрештою сприяє нині, в добу науково-технічного прогресу, його осекуляризуванню. Людина здорового глузду не може сприйняти оязичнене християнство..
  15. ↑ Колодний, 2007, Патріарх УПЦ КП Філарет із-за того, що я не підтримую обстоюваний ним шлях творення Помісної Православної Церкви України, оголошує мене взагалі противником Помісності Українського Православ’я. Враховуючи те, що в Україні десь 20% її населення є росіянами і ще така ж кількість громадян країни є зросійщеними, вважаю, що сподіватися на те, що у нас буде Єдина і саме Українська Помісна Православна Церква, не можна. Вона може бути Єдина, але не Українською, не відродженою на основі Київської Православної традиції, а збудованою на засадах православного московства. Патріарх Філарет готовий до цього (правда, при своєму патріаршеству в ній), бо ж, будучи главою УПЦ КП, він мало що зробив для повернення до того Українського Православ’я, яке постало у нас в перші сім століть автономного існування в структурі Константинопольського Патріархату..
  16. ↑ Колодний, 2007, я й був безпосередньо причетний разом з В.Червонієм і В.Бурлаковим (а не Л.Кравчук коїв це, як часто пишуть) до творення Церкви Київського Патріархату, багато зробив своїм Відділенням шляхом організації різних заходів, написання наукових розвідок для її захисту і утвердження, проте тієї Української Церкви, про яку мріяв і на яку працював, з УПЦ КП не получилося. Маємо Церкву-монархію. Тому всі мої симпатії віднедавна повністю за Українською Греко-Католицькою Церквою. Є два типи Церков: вірні існують для Церкви (бюрократичний тип) і Церква існує для вірних (демократичний тип). Останні риси характеризують саме нашу УГКЦ..
  17. 1 2 Главный религиовед Украины призывает привлечь к судебной ответственности епископов Украинской православной церкви // Интерфакс-Религия, 02.05.2007
  18. ↑ Колодний, 2007, Відтак я не сприймаю цю Церкву не із-за її віроповчальних концептів, обрядової практики, а із-за того, що вона в своїй друкованій продукції (певно що і в проповідницькій діяльності, а особливо в діяльності біляцерковних спільнот типу підтримуваного вітренківцями каурівського зібрання), обстоюючи ідею східнослов’янської єдності, відновлення і збереження т. зв. „Святой Руси”, повернення до монархічного царського правління, „доводить”, що народу такого, як українці, немає, а є малороси, що мови такої як українська – немає, бо ж то суржик польської і російської, що країни такої як Україна – немає, бо ж вона „окрина”, а таких „окраин” в минулому „Русское государство имело много”. Моя українсько-націоналістична душа не сприймає все це. Я ненавиджу всіх і вся, хто посягає на самобутність українства. В цьому – безкомпромісний. Саме тому мої симпатії на боці тих Церков, які працюють на українську незалежність. Це – УГКЦ, УПЦ КП, УАПЦ, українські лютерани і спільноти рідновірів, деякі протестантські церкви. Зокрема мене вразило (просто не чекав), як в офісі Церкви християн віри євангельської обстоюється богослужбове право української мови..
  19. ↑
  20. 1 2 3 Башкирова, 05.10.2011.
  21. ↑ Арестов, 2003.
  22. ↑ Проценко, 25.03.2014.

Литература

Ссылки

Данная страница на сайте WikiSort.ru содержит текст со страницы сайта "Википедия".

Если Вы хотите её отредактировать, то можете сделать это на странице редактирования в Википедии.

Если сделанные Вами правки не будут кем-нибудь удалены, то через несколько дней они появятся на сайте WikiSort.ru .



Текст в блоке "Читать" взят с сайта "Википедия" и доступен по лицензии Creative Commons Attribution-ShareAlike; в отдельных случаях могут действовать дополнительные условия.

Другой контент может иметь иную лицензию. Перед использованием материалов сайта WikiSort.ru внимательно изучите правила лицензирования конкретных элементов наполнения сайта.

2019-2024
WikiSort.ru - проект по пересортировке и дополнению контента Википедии